Моє сокровенне

Учительська втіха

Любов дітей – найбільша в світі втіха,

Вона – єдина гордість й шана.

Вона завжди спиняє всяке лихо,

Зігріє душу і загоїть рану.

Любов дитини – щира і відверта.

Немає рівних вірності дитячій,

Коли вогнем горить її серденько,

А очі сяють вдячністю терпляче.

Такі несхожі, але в них та кров,

Що в цілих поколіннях пломеніла.

Я пригорну до серця їх любов

І хочу, щоб вона не обміліла.

Я ніколи їй не зраджу…

Я іду пшеничним полем

Колоски голосять:

Та найкраща в світі мова,

Що під серцям носять.

Поєднала рідна мова

У собі навіки

Солов’їні ранні співи,

Журавлині крики.

Ну, а ще матусі ласку,

Хлібом теплий дотик.

І бабусі давню казку,

І весни струмочок.

Я ніколи їй не зраджу!

День і ніч плекати

Буду радо свою мову,

Мов батьківську хату.

Бо рідний край – як рідна хата

Вже в небі журавлі курличуть,

Нас дітвору з собою кличуть.

Закінчилось веселе літо –

Воно було найкраще в світі.

Осінній дощик вже на носі,

І вітер хмару тихо носить.

А ми біжим за журавлем –

 У нього смуток заберем.

Не хоче він летіть від нас.

Та час – уже гукає клас.

Веселий дзвоник продзвенить,

Збере до школи всіх умить.

–       Нащо тобі та чужина? –

Кажу йому.А він:

–       Дарма. Як тільки

Сонечко засяє,

Повернемось в свої края.

Бо рідний край – як рідна хата:

Простора і теплом багата,

Словами, добрими людьми,

Що кличуть нас завжди сюди.

Шкільні почуття

Друг завжди пізнається в біді.

Одинокому серцю – так гірко.

Бачить хочеться тільки в тобі

Радість, щирість кохання при зірці.

Одинокому серцю болить.

і я хочу зігріть твою душу.

Злість покинути тихо я мушу,

Лиш тобі помогти у біді!

О, мій друже, спасибі тобі!

Лиш тебе у сні я хочу бачить!

Юність – яблунева ніч, зоря…

Буду ніжно щоки цілувати,

Очі сині. Щирі всі слова

Висиплю із серця до останку, 
   мов росу холодну на світанку.

Нехай благословенна буде мить…

Мов ластівки злетілись до гнізда,

Так вся рідня зібралась біля хати,

І знову, як в дитинстві, зустріча

І обнімає вже старенька мати.

                                      Неначе вчора все було. Як мить,

                                      Все пролетіло, згаяло, змінилось:

                                      Дитинство, юність і кохання крик –

                                      Той перший, рідний і до болю милий.

 Ми виростали, як птахи в гнізді:

Під поглядом суворим і нехитрим.

У чесності, любові, в доброті,

У радості сімейно-заповітній.  

                                      Порозлітались…Хто куди – аж ген…

                                      Залишились на  самоті старенькі.

                                      І мріють, виглядають кожен день,

                                      Де їхні діти – голуби сизенькі.

Нехай благословенна буде мить,

Як зустрічається уся родина!

Нехай на небі сонце і блакить

В годину радісну для батька і для сина!