Постать
Тараса Шевченка в культурному просторі сучасності
В історії кожного народу є постаті, які з тих
чи інших причин не лише стають уособленням сокровенних національних прагнень,
але ще й ідеальними символами його народу, здобутків, історичної долі,
своєрідними зразковими громадянами, що вивищуються над часом. Таких постатей
вкрай мало. Проте ще менше з-поміж них тих, кого по-справжньому люблять і
шанують незалежно від політичних та ідеологічних завдань часу, зміни культурних
епох чи примхливої моди.
Секрет і причини такої
історично-культурної обраності – завжди унікальні й значною мірою
ірраціональні, до того ж завжди пов’язані не лише з професійними здобутками, а
ще й, може, навіть більшою мірою, – з
набутим моральним авторитетом, який є чи не єдиним надійним фундаментом
народної любові та шани.
Звісно, в більшості народів формування образу
культурного героя нації творилося в романтичну добу, на початковому етапі
формування модерних націй. Проте навіть після закінчення романтичної доби у
свідомості переважної більшості представників національної культури постать
національного героя продовжує сприйматися згідно з романтичними канонами, а
тому в офіційному дискурсі не вітається сама спроба об’єктивно переосмислити життя
і діяльність обраного. Коли ж національна культура з якихось причин втрачає
динаміку розвитку, то навіть обережне прагнення до наукового об’єктивізму може
трактуватись у масовій свідомості як факт національної зради.
У культурному
іконостасі України вже майже півтора століття беззаперечним моральним
авторитетом є Тарас Шевченко. Поет. Художник. Людина, доля якої була й
залишається взірцевим прикладом «служіння народу». Його постать наділена
ідеальною біографією, що у свідомості більшості носіїв національної традиції
давно трансформувалася в міф, за посягання на який (а часто навіть за саме
використання цього терміну) доводиться розплачуватися.
І тому, коли ми
сьогодні говоримо про постать Тараса Шевченка, дуже важливо розуміти: мова йде
про вивчення біографії та творчості митця чи про ідеалізований образ,
витворений у XIX ст. і мільйонами повторів закріплений на рівні національної
пам’яті?
Перше є предметом науки
й розширює наші уявлення про світ, друге – з площини ідеології та маскультури.
І що поборює Микола Хвильовий, який у романі
«Вальдшнепи» устами Карамазова дошукується відповіді на питання «За що ж ти
Шевченка так ненавидиш? — За що я його ненавиджу?.. А за те я його ненавиджу, —
надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, — що саме Шевченко кастрував
нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина,
що ім'я йому легіон? Хіба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на
подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати
вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» —
безглуздо та безцільно — й дивитись на світ і будівництво його крізь призму
підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив
нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати
перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо,
все-таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний
розвиток нашої нації, і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було
Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася
така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми
ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль
тормоза[7,с.182].
Спробуймо й ми
замислитися, чому й коли так склалося, що художник та бунтар Тарас Шевченко,
який значно випереджав час, не боявся експериментувати, ідеї якого значною
мірою допомогли усвідомити себе нації єдиним цілим, на рівні масової та
патріотичної свідомості представлений образом, що провокує до бунту таких же як
і він сам бунтарів та експериментаторів?
І чи проблема лише в офіційному каноні, який
перетворився на банальний загальник, що повторюється чи не в кожній офіційній
промові та науковій дисертації, чи маємо справу з чимось більш загрозливим –
тобто реальним падінням інтересу до Шевченкового слова, його мистецьких
здобутків та втрати морального авторитету в суспільстві?
Інтерес до Шевченкового слова сьогодні досить
високий, а його авторитет беззаперечно визнають навіть ті, хто, як і Карамазов
з «Вальдшнепів», декларує ненависть до іконописного «батька Тараса», чи, як
Василь Стус, говорить про те, що українська муза впріває в Шевченковому кожусі [1,
c.3].
Відтак маємо справу з небезпечною культурною
ситуацією, в якій одним із головних конфліктів бачиться протистояння усталеного
народницького канонізованого образу, який не лише дисонує з мистецькими
пошуками Шевченка, але й значно утруднює шлях до його творчих здобутків. Не раз
і не двічі доводилося чути від молоді: «а чому нам про це не говорять…» Байдуже
де – в школі, родині, численних гуртках.
Останньорічні відзначання Шевченкових роковин на фоні відомих
державотворчих процесів промовисто
свідчать про нагальну потребу повернення слова й духу Поета і в суспільну, і в
культурну свідомість, бо по-особливому увиразнюють те, що належить сьогодні до найгостріших проблем нації: духовну
деградацію, культурну відсутність чи й взагалі притомність, що оголює
найболючіше: вироджування в Україні України.
«В
Україні культ святкування Шевченка – абсолютно формальний, – писала газета
інтелектуалів «День» у березні 2011 р. – Шевченко, на жаль,
мертвий для наших сучасників, його не прочитують, його меседжі до сучасних українців не достукують.
І оці дні – 9 та 10 березня – показують, що Шевченко у нас – не в головах, а на
п’єдесталах. І він не говорить з сучасниками своїми
текстами»
[2, с.20].
Чим є Тарас Шевченко для нинішньої влади? Чи не єдиним діячем
української культури, про чиє існування вона мусила знати до того, як стала
владою. Який, до того ж, закликав до повстання проти царя і називав москалів
москалями.
З такими характеристиками Шевченко не може не тримати в
тонусі нинішню, як і будь-яку владу.
Століття тому, 1914 року, коли виповнилося 100 років
від дня народження Шевченка, царський уряд спеціальним циркуляром заборонив
відзначати ювілей, закривши доступ до Тарасової гори. Шевченкову могилу було
оточено жандармами з рушницями напоготові.
Якихось три десятиліття тому за несанкціоноване покладання
квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку перед Київським університетом його імені
люди отримували реальний строк ув’язнення на багато років.
А рік тому в селі
Моринці на Черкащині, де народився Щевченко, за словами опозиціонерів, місцевій
громаді заборонили відзначати 199-річчя з дня народження Шевченка. Зокрема,
нагнали міліції, місцевому хору не дозволили заспівати, а моринським школярам
прочитати вірші Шевченка.
Фахівці з літератури стверджують, що політичні переконання
Тараса Шевченка доволі складно ідентифікувати, бо він передусім поет, а не
політик. Я гадаю, це помилка. Бо такого великого політика, як Шевченко, ще не
знала Україна. «Тарас — це половина України. Він змушений був стати
політиком, навіть не усвідомлюючи цього, бо така була його місія: захищати нашу
землю, нашу націю, нашу історію і культуру. Адже в «Заповіті» Тараса Шевченка
більше політики, більше експресії та дії, ніж в усіх чотирьох Універсалах
Центральної Ради й усіх заявах сучасної української опозиції. Поезія Шевченка —
це політика: це політика боротьби, свободи й визволення» [3,
c.5].
Проте найголовніше те, чим Шевченко є для свого народу. Бо,
як сказав один філософ, що народи дуже часто
схиляються перед своїми великими, замість того, щоб їх чути.
Більшість українців вважає Тараса Шевченка головним поетом
своєї країни. Сам Шевченко вважав себе Кобзарем, відповідно назвавши й свою
головну збірку, тобто людиною, яка в українській середньовічній історії всього
лише кликала свій народ на боротьбу.
Популярність Шевченка можна пояснити двома причинами. Перша —
це, власне, надзвичайна архетиповість його творів. Образи у Шевченкових творах
мають виражений національний характер і тому іноді просто не зрозумілі
іноземцям. По-друге, сила Шевченкового слова наштовхнулася на гострий
запит у самому українському суспільстві.
Шевченко й досі виконує функцію національного «вирівнювача
хребта» — прочитавши його «Кобзар», будь-який українець обов’язково віднайде в
собі ознаки «вертикалі», навіть якщо уже давно забув про них.
Очевидно, саме
розумінням важливості Шевченка для національної ідентичності України можна
пояснити сучасні спроби руйнування образу Шевченка — безкінечні замовлені
за кордоном наклепницькі книжки, статті й публічні випади.
Під час візиту російського президента Путіна в Україну
напередодні президентських виборів 2004 року він заявив: «Ще в
студентські роки намагався читати «Кобзаря», але єдине, що я запам’ятав, і то —
тому, що це, вочевидь, дуже відповідало тоді моєму настрою. Вірш такий: «І день
iде, i нiч iде, І голову схопивши в руки, Дивуюся, чому не йде Апостол правди i
науки... Пам’ятаю, прочитав і думаю: ось як, до речі. Я думав, що я такий
балбес, нічого мені в голову не йде, виявляється, і великі люди, яких ми всі любимо,
пам’ятаємо, поважаємо та цінуємо, мали такі ж почуття і переживання». Нічого
дивного в тому, що у школі КДБ не вчили, що Апостолом правди і науки християни
називають Ісуса Христа, пришестя якого чекають» [4,
c.8].
Справжнього Шевченка так досі до кінця й не прочитано. Цікаво
спостерігати, як його, самоука, не здатні зрозуміти люди з науковими ступенями
чи кількома вищими освітами.
А ще його не прочитано тому, що справжнього, не цензурованого
Шевченка можна знайти лише в новітніх виданнях «Кобзаря».
Імперія одразу чітко
ідентифікувала свого сильного ворога. «Сегодни цензура выпустыла изъ своихъ
пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ
свои диточкы» (лист до О. Хропаля, 26 листопада 1844 р.).
Щось схоже було і з Гоголем, котрий, на відміну від Шевченка,
здався.
Як відомо, роман Миколи Гоголя «Тарас Бульба» вперше було
надруковано 1835 р. Про жодного російського царя у тій версії зовсім не йшлося,
як і про бажання козаків приєднуватися до когось. Проте надалі зусиллями
видавця та переписувача було внесено суттєві зміни до тексту, завдяки яким
з’явився «московський цар» і «русская сила». Гоголь протестував, але запізно:
після видання книжки 1842 р. і лише у приватному переписуванні визначеним згори
видавцем. 20 тисяч карбованців, отримані Гоголем від царя фактично за відмову
від публічних протестів, довершили справу. Як наслідок, півтора століття
українцям, росіянам і всьому світові «впарювали» «Тараса Бульбу», щодо тексту якого
сам Гоголь казав, що в ньому «з’явилися прикрі помилки».
Про вірш «До Основ’яненка» цензор стверджує: «Из него
следует, что под волей здесь понимается не свобода от крепостного права, но
вольность Малороссии вообще, воля от уз, связующих с народом российским («лютим
ворогом») его южную ветвь»[6, c.72].
У вірші «Заповіт» цензура звернула увагу на
те, що поет просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та
порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю.
У
вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що
тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана
Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем
приспала» [8,c.130].
Шевченко
по-українськи надзвичайно бунтарський та антиавторитарний.
Царі, перед якими плазувала навколішки вся
Росія, для нього лише «ведмеді» й «кабани годовані», а цариці — «суки», які
«щенять оддоєних щенят».
Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу —
як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. «Ревіли гармати» і козаки, які
«вміють панувати» — улюблені Шевченкові теми. Один британський критик назвав
Шевченка чи не найбільш мілітарним поетом у світовій літературі.
Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків —
зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі»,
«свинопасів» та «фарисеїв».
Великий поет писав, що
настане час, коли «Людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане
ідола святого і вас не стане, — будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте
над вашим трупом І стане купою на купі Смердячий гній, — і все те, все Потроху
вітер рознесе. А ми помолимося Богу, І не багаті, і не вбогі...» [9,c.12].
Може, ці слова Шевченка уже почали справджуватися?
Серед найбільш явних та актуальних на сьогодні Шевченкових
прозрінь була його цілковита незгода і несприйняття привласнення Москвою назви
Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно, адже мав доступ переважно до офіційних
російських тлумачень історії.
В усій його творчості Росія названа не інакше, як Московщина.
Ну, а росіяни, відповідно, москалі. Для Шевченка Київська Русь і все, що з нею
пов’язане, є суто українським. Зокрема, «Слово о полку Ігореві», на мотиви
якого він написав «Плач Ярославни».
А як по-сучасному звучать Шевченкові слова: «Бувъ я уторікъ
на Украіні — бувъ у Межигорского спаса, и на Хортиці, скрізь бувъ і все
плакавъ, сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями; — бодай
вони переказилися» [5, c.5].
Шевченко
залишається незмінною та актуальною опорою української ідентичності, його
творча спадщина безумовно посилює сильні сторони української вдачі.
Тарас Шевченко помер, не залишивши після себе ані майна, ані
нерухомості, грошей чи акцій, — і, о диво, — його образ виявився закарбованим у
народній пам’яті, як це не вдалося жодному цареві, королю чи президенту.
Це могло відбутися тоді, коли Шевченкове слово стало, як
українська пісня — «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та
правдива, як Господа слово» [10, c.40].
Література
1.
Василь Стус .
Листи до
дружини та сина від 12.06.1983р.
2.
День. – 10 березня 2011р.
3.
День.– №44, 2013р.
4.
День. – № 44, 2013р.
5.
Листи до
Т.Шевченка. – К., 1962.
6.
Спогади про Тараса
Шевченка. – К.,1982.
7.
Хвильовий М.Г. Вибрані твори. – К.: Веселка,
1993р.–271ст.
8.
Шевченко Т. Кобзар. – К., 2004р.
9.
Шевченко Т. Повне
зібрання творів: у 12т. К., 2003.–Т.5
10.
Шевченко Т.
Повне зібрання творів: у 12т. –К., 2003, –Т.6.
08300, Київська область,
м.Бориспіль, вул. Горького, буд.42, кв.50;
мобільний
телефон: 0672825018.
Місце
роботи: Бориспільський
навчально-виховний комплекс «Гімназія
«Перспектива» – загалньоосвітня школа І
ступеня».
Посада:
вчитель української мови та
літератури .
Автор
статті: Шаповал Ірина Миколаївна.
У статті висвітлено питання про роль
мистецтвознавства на уроках української літератури при формуванні всебічного
гармонійного розвитку школяра, формування у нього справжньої духовної культури.
Досліджується використання на уроках зразків суміжних видів мистецтва на основі
порівняльної характеристики.
Праця
вчителя, а тим більше вчителя-літератора, є такою ж відповідальною, як праця
будь-якого митця. Оскільки потребує творчого ставлення до навколишнього світу,
здатності відчути й оиисати прекрасні1, донести його до людського
розуму й душі, навчити дітей шанувати витончені' слово майстрів пера.
В.Сухомлинський зазначав, що “...саме від того, ми учитель любить свій предмет,
залежить і сприйняття навчального матеріалу учнями. Якщо художній твір не
пройде крізь серце вихованців, то урок, безумовно, втрачає основну мету [1,
203]”.
Отже,
вчителі-словесники намагаються відшукати способи оптимізації самого процесу
вивчення художньої літератури.
Відомо, що
художня література є частиною мистецтва, дослідженням якого займається
мистецтвознавство. Отож, літературознавство І мистецтвознавство мають багато
спільного. І саме засвоєнню літературннії тексту допомагають такі види
мистецтва як музика, кіно, живопис, театр Вони стають
на уроці новим джерелом інформації, допомагають формування естетичних смаків, почуттів, можуть допомогти більш повному і ЧІТКИМ^
оформленню в свідомості школярів тих образів, які зобразив письменник.
Суміжні види
мистецтва на уроці літератури, а також різноманіцв графічні матеріали (таблиці,
схеми, плакати, буклети і т.п.) називним!
наочністю.
Існують три види наочності: зорова, слухова та синтетична. Кожен із видів
проаналізуємо детально.
Зорова наочність
Приділив
увагу цій проблемі вчений-мегодист Є. Пасічник у своєму навчальному посібнику
“Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах”
(К., 2000). Він подає такі види зорової наочності:
- предметна й образна (документи, фотокопії першодруків літературних
творів, фотознімки, малюнки, портрети письменників);
- умовно-схематична (таблиці з теорії літератури, літературні схеми і
карги, картини та ілюстрації до художніх творів письменників) [2, 384].
Практичне
значення для вчителя становить книга Станіслава Пультера, Аніона Лісовського
“Методика викладання української літератури” (2004). Ангори чітко дають поради,
як слід ознайомити старшокласників із ііиражальними засобами живопису
(композиція, світлотінь, комір) і рекомендують вести окремий живописний
словничок для знайомства з ноГіутовими, історичними, батальними, портретними, пейзажними
та инімалістичними жанрами образотворчого мистецтва [3, 143].
Пошлюсь на
приклади зі свого педагогічного досвіду. На уроках НІміратури наголошую учням,
що література і живопис часто типізують одні і 11 ік явища, тематично споріднені. Так, вивчаючи суспільно-побутові
пісні, ниртаюсь до живопису народної художниці Марії Приймаченко. На її
мі'їннах зображена праця кріпаків (“Орав Іван край дороги...”) при цьому
Ііимніошую про оптимістичний настрій зображеного. Тут же ілюструю Мі'ішіи художника Бориспільщини (с. Дударків) Івана Приходька. Багато Ціни
картин - відображення праці людей. Учні проводять паралель, знаходять
ііііиі.ііе та відмінне, виявляють ставлення до побаченого, підкреслюють мнії
її, праці і пісні.
Під чпс
вивчення пейзажної лірики на уроках (П.Тичина “Гаї шумлять”, І. Ігор-Литонич
“На шляху”, Т. Шевченка, М, Вінграиовськогр “Що роби і ь сонце уночі”) ілюструю
картини народної художниці Катерини Білоісур “Берізка”, “Квіти та берізки
ввечері” — ці твори мистецтва гармонійно передають почуте. Далі показую картини
сучасних художників Катерини Омельчук (“Квіти кохання”) та Катерини Литовченко,
яка намалювала ротом 9 картин пейзажного циклу. Учні аналізують почуте й
побачені!, підкреслюють, що єдність літератури й живопису проходить через час І
простір.
Коли
з’ясовуємо тематично-ідейний зміст поезії Василя Голобородьки “Біла лелека:
птах, який має чорний знак на білому”, розповідаю про картину народної
художниці Бориспільщини (с. Дударків) Каленченко Галини (“Лелека”). Тут образ
лелеки вимальовується у фантастичному свіїї декоративно-прикладного мистецтва.
Учні порівнюють реалістичне І фантастичне.
Слухова наочність.
Вміння
відчути й оцінити звуковий образ, створений письменником, -і необхідна умова
повноцінного сприйняття твору, особливо поетичного.
Література і
музика завжди йшли поруч. Це дві галузі культурною життя народу, між якими
існує особливо тісний взаємозв’язок.
Багато
видатних представників нашої літератури були наділені неабиякими музичними
здібностями, любили пісні, складали музичні твори, співали, грали на музичних
інструментах.
Урок
вивчення творчості Лесі Українки із задоволенням проводжу її кабінеті музики.
Показую репродукцію картини В. Забашти “Лисенко слухіи гру Лесі на фортепіано”.
Тендітна дівчина в красивій вишиванці натхненнії схилилася над інструментом, а
її ніжні руки легко літають над клавішами Біля фортепіано в задумі стоїть сивий
майстер Микола Лисенко. На йоіо обличчі - вираз захоплення. Леся грає. Незабаром
тяжка хвороба відбере в неї цю радість спілкування з “давнім добрим другом”.
Так вона називали фортепіано.
Рядки її поезії, присвячені прощанню з ним, декламую під гру на фортепіано
творів Кетховена чи Шсніена, ІИуберта чи Лис.енка, яких Леся Українка сама
чудово виконувала.
При вивченні
творчості Л. Глібова будемо говорити не тільки про миіістра-байкаря, але й
тонкого лірика-пісняра. І як тут не прослухати пісню "Журба”.
Творчість
В.Симоненка викликає в учнів неабиякий інтерес. Ліричні іиори поета - духовно
багаті, мелодійні, незабутні. Особливо, коли такі поезії нк “Лебеді
материнства”, “Ти знаєш, що ти - людина?” почути у виконанні і умисної
української А-капелли групи “Піккардійська терція”. Це викликає в учнів
позитивні емоціії та почуття.
А от на
уроці вивчення поезії І. Франка “Чого являєшся мені у сні?” даю можливість
прослухати її учням у виконанні сучасного українського співака ІІІтвлія
Козловського. Добрі спогади залишаються у дітей надовго.
Синтетичні
засоби.
Кіно і
телебачення поєднують у собі зорову і слухову наочність, подають події в
просторі і часі, відтворюють дійсність у зовнішньо схожих з ішо образах. У
методиці літератури вважаємо слушною думку, що зразки з суміжних видів
мистецтва доцільно використовувати тільки на підсумковому І піні вивчення
твору. Дійсно, ефективним, дидактично вивіреним буде урок- міНцерт після
вивчення поезії Ліни Костенко, урок-інсценізація після ишічення драматургії І.
Карпенка-Карого чи І. Франка.
Не слід
перевантажувати урок всіма видами мистецтв: і картини, і музика, і кіно. Тоді
нічого не залишиться від літератури. Пам’ятаймо, що суміжні види мистецтв на
уроках літератури — не самоціль, а засіб проникнення в художній твір. Після
того, як учні подивилися, послухали, потрібні такі питання, які б допомогли
зіставити музику, екранізацію і ЛІ і сратурний
твір.
Доходжу висновку, що всебічний
гармонійний розвиток школяра, формування у нього справжньої духовної культури -
одна із головних завданьсучасної
школи, над яким повинен працювати вчитель-словесник. Лдіііи художня література,
як синтетичний вид мистецтва, є спрямовуючою силою и духовному розвитку шкільної молоді. Тому недооцінка на уроках
літератури мушки, живопису, кіно, що органічно входять у систему її образів, знижували (І
художню виразність твору, збіднювала б уяву учнів.
СПИСОК
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Сухомлинський В. Розумове виховання і
світогляд / Василь СухомлинськиІІ II ІІаилиська
середня школа : [Твори в 5-ти гомах]. - [Т. 41. - К. : Радянська школа, 1977. ■
і 203.
2. Пасічник Є. А. Методика викладання української літератури в
середніх навчальнії* закладах / Євген Пасічник. - К.: Ленвіт, 2000.- 384 с.
3. Бандура О. М. Міжпредметні зв’язки в процесі вивчення української
літератури ІЩ Бандура. - К.: Радянська школа, 1984.-157 с.
4. П. Наочність на уроках української
літератури / А. Коршунова. - К.: Радянсмщ школа, 1961. - 129 с.
5.
Корчук В. О. Методичні
рекомендації з питань використання обраютворччні мистецтва на уроках
української літератури / В. О. Корчук. - [4 кл.]. — К., 1980, - 39с.
6.
Піхота О. М. Освітні технології /
О. Піхота. - К. : Видавництво “А.С.К.”, 2003. - 240
с.
7.
Пультер С. Методика викладання
української літератури / С. Пульгер, А. ЛісовськиІ! -Тернопіль, 2004. - 143 с.
8.
Токмань Г. Цей багатобарвний
мистецький світ / Ганна Токмань // Дивослово, 4 2001. -№ 4. -С.
Немає коментарів:
Дописати коментар