Творчі
роботи учнів.
17
миттєвостей літа
Сонце… Небо… Море..
Квіти… Навкруги яскраво, гарно… Яка ж благодать на землі, коли приходить літо!
Але яке ж воно насправді: кольорове, різнобарвне, яскраво-зелене?.. Спробуємо
згадати ті моменти цієї чудової пори року, які найбільше гріють душу.
Миттєвість перша.
Привітна посмішка, сяючі оченята, кучеряві коси-світлячки, легка яскрава сукня…
Нарешті, як маленькі легкі ластівки, «пурхають» на довгоочікувану прогулянку дівчата, яким
несила сидіти вдома у цей чудовий літній день…
Миттєвість друга. Манить
до себе річка, озеро і навіть ставок, порослий очеретом. Сонце, невсипуще
джерело усього живого, лагідно зігріває своїм промінням усю землю. Усе
плещеться, купається в хвилях тепла і світла.
Миттєвість третя.
Юнак із величезним букетом ромашок поспішає в парк до своєї коханої дівчини.
Зараз він прошепоче їй ніжні слова, і вони підуть зеленою алеєю далі….
Миттєвість четверта.
Дітлахи по-справжньому насолоджуються літніми днями, збираючись разом, співаючи
пісні, сплітаючи віночки, прислухаючись до гомону струмочків…
Миттєвість п’ята.
Вечір… Море.. Вітерець лоскоче плечі, чарують ясні зорі, а в чистім дзеркалі
води видно увесь світ. Як не любити цю пору, цей прибій, крик чайок?..
Миттєвість шоста.
Ні! Не тепло, а навіть жарко вдень! Сонце, мабуть, хоче зробити з усіх
«солоденькі цукерочки», даруючи засмагу…
Миттєвість сьома.
У тиху вечірню годину вийдіть хоч на мить у сад. Прислухайтесь, як шурхоче
зелене листячко, щось наспівує цвіркунець. Душа мріє і літає!
Миттєвість восьма.
Тихо лягає на землю дощ… який же він теплий і довгожданий! Змиває з усіх смуток
і безнадію, дарує нові сили. Не потрібна
парасолька, не треба ховатися вдома. Краще вийти на вулицю і вдихнути ще один
літній аромат.
Миттєвість дев’ята. Лагідно
розквітає у небі веселка. Вона дарує всім посмішку, хороший настрій, нові
емоції…
Миттєвість десята.
Тихо лопотить гіллям черемха. Хоч зів яла краса її цвіту, розсипавшись білими
пелюстками на світло-зелені листки, не пропала її цілюща сила.
Миттєвість одинадцята.
Юні, красиві дівчата сплітають розкішні вінки з любистку, рути, м’яти, польових
квітів, одягають нові сорочки-вишиванки. Свято Купайла… Вогнище… Танці…. Пісні…
Миттєвість дванадцята.
Роси ніжно лоскочуть трави… Це, мабуть, хмаринки розсипали своє росяне намисто,
а сонечко щоранку збирає ці сріблясті перли-намистинки.
Миттєвість тринадцята.
У небі виспівує невгамовний жайворонок, який сповіщає про пробудження ще одного
радісного дня. Замріяно слухаю його пісню…
Миттєвість чотирнадцята.
Мандрівки у снах тепер наяву. Асоль, що сидить на березі моря і вдивляється,
коли ж з’явиться на обрії кораблик із пурпуровими вітрилами. Неначе це я…
Миттєвість п’ятнадцята.
Відчиняє свою браму ліс. Це – справжнє зелене царство. Стрункі берізки, величні
дуби, лісові гвоздички…Та зозуля сто років накувала…
Миттєвість шістнадцята.
Продовжуються канікули – найдовгоочікуваніша
пора року для кожного учня, можливість насолодитися безтурботними
сонячними днями, зібрати якнайбільше яскравих моментів.
Миттєвість вісімнадцята.
Усі розцвіли,як квіти! Весь світ співає від радості. Довкола гамір, сміх, радіє
серце і душа. Життя ще більше пробудилося…
Якщо ви вже відчули ці 17 миттєвостей,
то вашу душу надовго заполонило літо, окрилюючи її новими мріями, розмальовуючи
життєву кінострічку різнобарвними емоціями та враженнями.
На
Дніпрі
Пізно
ввечері пливли ми по Дніпру. Навкруги було якось особливо тихо і по-літньому
лагідно. Тільки коли-не-коли плюскалась об воду риба, пускаючи кола хвиль, та
крякне десь в очеретах сонна качка. До берега сунувся пеленою сірий туман.
Скоро все покриється темрявою. Розпластані ялини мовчки дивилися на плесо
річки, очерет шерхотів листям, ловлячи на водяній гладіні відблиск місяця, який
повільно виповз із-за пелехатих хмар.
Раптом у темній високості почулося якесь
дивне лопотіння.
– Неймовірно!
Неподалік від нашого човна сіла пара білих, як світ, лебедів. Вимахуючи
крильми, цокочучи дзьобами, птахи ніби танцювали. А може, й справді то був
їхній пташиний танок кохання.
Це
було захопливе видовище.
Калина
й Дубок
Казка
Тихо-тихо на подвір’ї. Це така чарівна весна. Сонце розкидає своє
проміння на ще сонну землю. І не тільки на землю. Промінчики граються з
листочками, які ледве розпустилися, бігають по віконному склу та по гладенькому
плесу води. Іноді вони відблискують різними кольорами веселки. Там, недалечко
від городу, нерухомо лежить дзеркало маленького озеречка. Вода чиста і
спокійна. У ній розлилися легкі білясті хмаринки.
Зліва кидає похмуру тінь на бездоганну гладінь води молодий Дубок.
– Ах!
Яка краса! Мені так гарно! Я тут володар всього! Все моє: це озеречко,
жовтенькі зірочки калюжниці, лапаті листочки мати-й-мачухи…
А одного дня біля дубка з’явилася Калина. Гарний пишний кущ. Дубок гордо
й зверхньо подивився на Калину. Проскрипів гілками, зітхнув тяжко і почав
прискіпуватися до небажаної сусідки:
– А хто ти така?
– Калиною
всі називають. Невже ти, Дубочку, не впізнав мене, – нічого не підозрюючи,
весело вона відповіла.
– А
що тобі тут робити? – продовжує наступати Дубок.
– Мене
біля тебе посадили, і ми тепер з тобою друзі.
– Чого
це ти так розкомандувалася? Я не напрошувався ні в які друзі. І, взагалі, не
знаю, що це таке дружба. Скільки вже днів і ночей мені доводилося одному тут
усім милуватися, тому не хочу ні з ким ділити цю радість і свої привілеї.
– Дубочку,
ну який же ти невблаганний, впертий і сердитий. Тільки уяви: як гарно стане ,
коли я уберуся у тисячі білих віночків. А там, дивись, може, сім’я солов’їна
зів’є на моєму гіллячку гніздечко. Соловейко щовечора виводитиме такі трелі –
заслухаєшся. Бо ж, кажуть, поки
солов’їха висиджує діток, доти її розвеселяє соловей своїм чарівним співом, –
лагідно й чемно старалася Калинка переконати вперте дерево.
– А
я не люблю ні квіткових віночків, ні пісень солов’їних. У мене своя краса: листочки, немов чарівником
вирізьблені, а жолуді звисають, немов сережки, а коли вони гупають на землю, то
не гірша музика від твоїх солов’їв, – і не думав поступатися Дубок.
– Ну,
гаразд, хай буде по-твоєму. Ти також красивий і привабливий. Але ж коли
заслабнеш, то мої ягоди допоможуть. Повір, вони такі цілющі, корисні. Хоч і
кислуваті, проте від слабкості і застуди – надійний порятунок, – все ще не
хотіли відступати Калинка.
– Ха-ха-ха!
Що вигадала? Теж мені богатирка обізвалася! Бачили таку чудасію? Та я маю
стільки сили і міці, що ніякі вітри, зливи, морози, хуртовини мені не страшні!
Ніхто і ніщо не зможе скорити мою твердь. Рівних зі мною по духу ніде в світі
не має. А ти верзеш про якісь ягоди, та ще й кислі! Фу! Не смій мені таке
говорити!– ще більше запанів Дубок.
Він так розхвастався, що не
помітив, як образив Калину. Але Калина, шепочучи з вітром-легкокрилом, все-таки
намагалася з Дубком подружитися:
– Коли
восени похмуре небо опуститься низько і листочки посиплються додолу, я до тебе,
Дубочку, притулюся, пригрію. І нам удвох стане так любо і затишно, що ми
забудемо про смуток і холод.
– От
причепилася, не відстанеш від мене! Де ти взялася на мою голову? Геть! А то
мені сонце заступаєш. Я не люблю тінь. Та й місця стало мало, а я простір
люблю. Геть! – розгнівався не на жарт пихатий Дубок.
Гірко образив він Калинку. Похилилася вона,
зажурилася – заплакала. Листочки прив’яли, ніби поламані. Хтось побачив нещасну
рослину і подумав: «Може, її пересадити ближче до хати, де оксамитовий спориш
покрив усе подвір’я і в рожевий цвіт нарядилася яблунька?»
Так і зробили.
Минуло небагато часу – і Калинонька ожила,
розрослася, розвеселилася, і справді стала біла-біла, немов наречена, від
безлічі квіток. Хто не йде повз двір, так і задивиться на дивовижну красу.
А що ж Дубок? Спочатку ніби нічого, а потім
йому так сумно стало, самотньо, запечалився – і всох.
Отак і в людей буває – поки всі разом,
вкупі, то міцні і могутні, а коли хто загордився, запишався, відділився – і
немає «квіту» ні собі, ні людям.
Немає коментарів:
Дописати коментар